Двір виглядав занедбано. Трава стояла висока й суха, акація лежала під навісом рівними колодами, але не розколота. Газ у хаті був, та розмови про удари по інфраструктурі робили його ненадійним, наче завтра все може зникнути.

Микола Степанович тримав у руках квитанцію. Цифри були безглузді.
— «Ми живемо скромно. Чайник — раз на день, світло — тільки ввечері. А вони рахують так, ніби в нас фабрика», — сказав він сухо.
Клава мовчала, лише зітхала.

Пес ліг біля дверей і дивився просто перед собою. Він нічого не питав, але від його погляду ставало ясно: навіть він відчував тривогу.

Син зателефонував із США, де навчався у військовій академії. Говорив швидко, ніби мав обмежений час.
— «Мамо, тату, готуйтесь до зими. Я організую допомогу. Ви не залишитесь самі».
Слухаючи його, Степанович відчув роздратування. Не на сина — на себе. На безпорадність, яка раптом стала очевидною.
У суботу приїхали троє. Один косив, другий рубав акацію, дівчина розклала квитанції. Вона говорила чітко: як передавати показники, куди звертатись у Центр комунальних послуг, що робити, якщо борг з’явиться знову. Клава слухала уважно, занотовувала. Їй навіть стало трохи соромно, що сама не знала цього раніше.
До вечора подвір’я було впорядковане. Трава лежала рівними смугами, дрова — під навісом, рахунки — розкладені в папці. Пес ходив двором неквапливо, обнюхував усе, немов перевіряв.
Сусіди підійшли до паркану:
— «Хто це був?»
— «Син переживає. Знайшов сервіс… «Догляд.Україна». Каже, тепер ми під наглядом», — відповіла Клава.
Один із сусідів знизав плечима й кинув:
— «Ну, тоді вам зима буде легша. Тільки, може, треба це обмити?»

Увечері вони знову подзвонили синові. Сказали коротко: дрова готові, трава скошена, борг виявився помилкою.
— «Не хвилюйся. Ми впораємось», — сказала Клава. І вже тихіше додала: — «Дякуємо, сину. Без тебе цього б не було».

Вона вимовила це спокійно, ніби буденну фразу. Але після дзвінка довго сиділа біля вікна. Очі її були повні сліз — тих, які ніколи не почує син за океаном. Бо він мусить знати одне: вони тримаються.